Пам’ятаємо: Сергій Морус
14 квітня 2022 року внаслідок ворожого обстрілу в селі Циркуни загинув Сергій Морус. Йому було 69 років. Він був людиною слова, добрим господарем, турботливим батьком і дідусем, якого знали й поважали в громаді.
Народився Сергій у Казахстані. Його батько, етнічний українець з Воронезької губернії, був репресований радянською владою і засланий до Карагандинського виправно-трудового табору. Сам Сергій приїхав на Харківщину на роботу — працював водієм на будівництві доріг.
Він жив у Циркунах разом із дружиною, чекав на Збройні Сили України, мріяв про визволення. Але до цього дня не дожив — село звільнили вже через три тижні після його смерті.
У перші дні повномасштабного вторгнення Циркуни опинилися в блокаді. Дім Моруса потрапив у сіру зону, під постійні обстріли. Наприкінці лютого Сергій отримав контузію. Його стан погіршувався — почалась гангрена. Разом із дружиною вони змушені були переховуватись у підвалі.
14 квітня Сергій вийшов до двору, щоб натягнути сітку на зруйнований паркан — хотів уберегти дім від проникнень окупантів. Під час роботи почався масований артобстріл. Дружина почула звук розбитого скла і вибігла — Сергій був ще при тямі. У шибках залишилися круглі отвори, схожі на кульові. Імовірно, під час обстрілу його обстріляли ті ж військові, з якими в нього раніше стався конфлікт.
Російські санітари зробили Сергію укол, наклали джгут, завантажили до автомобіля і повезли до Липців. Там російський лікар констатував смерть через травми, несумісні з життям. Довідки про смерть окупанти не видали — у лікаря «не було печатки». Дружина просила залишитися в Липцях, аби знати, де могила чоловіка, але її насильно вивезли до Бєлгорода, де вона опинилася в таборі для біженців. Лише завдяки зусиллям доньки жінці вдалося виїхати до Естонії.
Через відсутність документів родина змушена через суд визнавати факт смерті Сергія. Де його тіло — достеменно невідомо. Є припущення, що в часи окупації, коли кладовище було заміноване, поховання могло не відбутися. Його могли кремувати або поховати разом із загиблими російськими військовими.
«Батько був дуже доброю людиною. Мав золоті руки, обожнював риболовлю, полювання, автомобілі, музику, — згадує донька Олена. — У нього був чудовий голос і понад тисяча контактів у телефоні. Усім допомагав. Якщо обіцяв — обов’язково виконував».
У Сергія Моруса залишилися дружина, донька та внук.
Схиляємо голови в пам’ять про загиблого жителя нашої громади. Щира вдячність родині за те, що поділилися цією важкою, але важливою історією.
